Долі, долі людські...Володимир Шевель.
Народився в кінці 1932 року в Любечі. Українець у шостому поколінні, дитина війни, корабельний лікар, начальник Головного Карантинного управління Азовського морського басейну, мешканець м.Маріуполь.

З воєнного дитинства Володимир Георгійович згадує:"Влітку 1942 року ми з другом Миколою Шушем знайшли біля Замкової гори гранату Ф-1. В той час серед хлопців було модно носити ножа на ланцюжку. Для цього потрібне було кільце. Ми довго сперечалися, кому дістанеться кільце, яке було на гранаті. В цей час мене покликала мати обідати. Микола ж вирішив діяти сам, не чекаючи мене. На своєму подвір’ї він зірвав чеку з гранати і, почувши характерне шипіння, розгубився і випустив гранату з рук. Вона відкотилася від його ніг на кілька метрів і рвонула. Сталося диво. Хлопець відбувся переляком і легкими подряпинами, а от молодша його сестра, яка знаходилась неподалік, була поранена в живіт і померла на місці. Осколки поранили Миколину бабусю і побили посуд у печі. Якась сила захистила мене і цього разу, покликавши в хату.

Подальша доля друга мені невідома. Кажуть, що його сім’я і сім’я його брата переправились через Дніпро в пошуках партизанів, та натрапили на поліцаїв, і ті їх розстріляли.

В кінці вересня 1943 року, в заключний період боїв за звільнення Любеча, сталась трагічна подія в моєму житті. Одна із груп прикриття відступу німців до Дніпра зайшла до нас на подвір’я. Фашисти наказали матері разом зі мною йти з ними в бік ріки. Пізніше я зрозумів - як прикриття у випадку нападу на них. Мати відмовилась. Тоді один із солдатів з ранцевого вогнемета підпалив наш будинок, а другий вистрілив з карабіна в груди матері. Вона впала біля моїх ніг. Другий постріл був майже впритул в мене. Я відчув удар, гострий біль, впав коло матері і далі вже нічого не пам’ятав. Під час пострілу інстинктивно підняв праву руку до грудей, і куля роздробила її, що врятувало мені життя.

Це сталося ближче до вечора. Ми пролежали в калюжі крові до десятої години ранку наступного дня, коли нас знайшли наші бійці. Мене перев’язали і доставили в польовий медсанбат, що знаходився на Болгачівці.

Пізніше, в військовому шпиталі в м.Муром Володимирської області, полковник Никитенко сказав мені, що я народився в сорочці. Куля була розривна і роздробила тільки руку. Звичайна ж куля пройшла б через руку і прошила б мене наскрізь.

У Чернігові поранених, в тому числі і мене, розмістили в вагонах на соломі. Двадцять чиловік з одного і двадцять з протилежного боку.

За Черніговом наш санітарний ешелон розбомбила німецька авіація. Скинули бомби і прошили вагони кулеметними чергами. Більшість бійців в нашому вагоні мали важкі поранення і залишити вагон самостійно не могли. Вагони палали. Навколо - крики і стогін. Люди горіли живцем. Пам’ятаю, що мене підхопив солдат і витягнув з палаючого вагона. Сам я підвестися не міг. Так доля вкотре змилувалася наді мною.

Через деякий час нас завантажили в другий ешелон. Далі були шпиталі в Курську, Орлі, Тулі, Москві, Володимирі. В шпиталі в Муромі я пролежав шість місяців. Була загроза ампутації руки. Але і тут мені поталанило. Дякуючи лікарю Вероніці Павлівні, яка опікувалася мною, її наполегливості й упертості, мені врятували руку.

Після лікування мене направили в дитячий будинок. Хата спалена, мати убита, батько на фронті. Куди ж ще?

Це були важкі для мене часи. Згадувати про життя в дитбудинку нема ніякого бажання. Нас було 120 чоловік, і ми ходили завжди голодні.

Я звернувся до начальника шпиталю з проханням відправити мене додому. Для супроводу мені надали медсестру, і вона привезла мене до діда Антона Шаповала. Дід віддав мене до школи в с.Коробки. Ходив один через Балгачівський ліс. Було страшно. В лісі повно вовків.

Після смерті діда я пішов жити до батькової сестри. Вона була одна з чотирма дітьмя, я п’ятий. Про яку школу могла бути мова? Одна пара кирзових чобіт на всіх. В школу ходили по черзі. Моїм днем була п’ятниця.

На початку 1946 року батько повернувся з фронту, одружився, і я не з казок та літератури пізнав, що таке мачуха. Було одне бажання - якнайшвидше поїхати з цього дому."

Володимир любив спорт. Виступав на змаганнях різного рангу - з лижних гонок, легкої атлетики, плавання. Мав спортивні розряди. Тому після школи, в 1953 році, поступив в Київський інститут фізкультури та спорту. Але внаслідок поранення руки вимушений був залишити навчання в цьому інституті і перевестись в медінститут ім.Богомольця, який закінчив у 1959 році. Одержав направлення на роботу в Хмельницьку область. Потім були Донецьк, Маріуполь, де працював в Карантинній службі по охороні морських кордонів.

Дід Володимира Антон плавав механіком на річковому флоті, його брат - на морських суднах далекого плавання. Через поранення його мрія поступити в морське училище була нездійсненною. В 1962 році він все ж таки став лікарем на морських суднах торгового флоту.

За п’ять років морської служби побував більше ніж у сорока країнах, здійснив кругосвітнє плавання, пережив дванадцятибальні шторми на різних широтах Світового океану, військово-політичні конфлікти в країнах Близького Сходу.

Після роботи на флоті очолив Карантинну службу Азовського морського басейну, якою керував 35 років, до 2003 р. В цей час був членом Державної комісії з прийому нових суден для Азовського морського пароправства.

На моє запитання, що в його житті було найважчим, найстрашнішим, 83-літній любечанин відповів:"В 1943 році війна забрала в мене матір, самого скалічила на все життя. В 1982 році на теплоході "Ромни" із спецвантажем ми зайшли в Ліван. Наш корабель обстріляли з важкого озброєння і заблокували в одній із бухт. Становище було критично загрозливим. Більше місяця вирішувалась наша доля. Кожної миті ми чекали смерті, потоплення нашого судна. Минулося. Я змайстрував і привіз з відтіля "дерево сметрі", яке постійно нагадує про той жахливий час. Ізраїльсько-Єгипетського конфлікту. Обійшлося.

Найважче, найстрашніше для мене - сьогоднішня війна на Донбасі. Тут з неймовірною жорстокістю убивають, калічать, катують, знущаються. Знову діти війни, знову сироти, знову скалічені тіла і душі, знову руїни, в тому числі і в Маріуполі, де я проживаю. Моя, стомлена пережитим, скалічена війнами душа кричить, волає, просить, благає, вимагає: "Люди! Схаменіться, зупиніть це безумство, це безглуздя!"

Щороку Володимир Георгійович, вже літня, але підтягнута, струнка, молода душею людина, приїздить на свою малу батьківщину, в Любеч, щоб віддати шану цій древній землі, де народився, провів дитячі і юнацькі роки. Відвідує могилу матері. Вклоняється її пам’яті, завжди зустрічається з друзями дитинства та юності, яких стає все менше і менше.

Потомственний моряк сподівається, що скоро закінчиться війна, настане мир і спокій в державі Україні. А ще плекає надію на відродження Любеча, цієї перлинки нашої землі, нашої історії. Щиро вірить, що вже наступні покоління, в тому числі і його онуки, зможуть милуватися, пишатися оновленим давньоруським містом. Містом величі, слави, гордості - в минулому, віри і надії на краще - сьогодні.

Такий він є, Володимир Шевель. Такий його життєвий шлях. Така його доля.

Підготував Анатолій Федорченко, член Національної спілки краєзнавців України.